Украї́нська мо́ва, історичні назви — ру́ська, руси́нська — національна мова українців. Належить до слов'янської групи індоєвропейської мовної сім'ї. Число мовців — близько 45 млн, більшість яких живе в Україні. Є державною мовою в Україні, офіційною мовою Придністров'я. Поширена також у Білорусі, Молдові, Польщі, Росії, Румунії, Словаччині, Казахстані, Аргентині, Бразилії, Великій Британії, Канаді, США та інших країнах, де мешкають українці. Українською мовою в світі послуговуються від 41 до 45 млн осіб, вона є другою чи третьою слов'янською мовою за кількістю мовців (після російської та, можливо, польської) та входить до третього десятка найпоширеніших мов світу.
Наука про українську мову називається лінгвістична україністика, або українознавство. Довкола походження та становлення української мови існує декілька гіпотез — праслов'янська, давньоруська, південноруська 10-11 століття та інші. Згідно з нещодавно опублікованою гіпотезою К. М. Тищенка, українська мова відображає формування українців як етносу, що склався у VI-XVI ст. внаслідок інтеграції нащадків трьох слов'янських племен — полян, деревлян та сіверян за участі груп іраномовного та тюркомовного степового населення. Українська мова є результатом інтеграції трьох діалектів праслов'янської мови (полянського, деревлянського та сіверянського). У 18 — 20 століттях українська мова зазнавала утисків з боку польської та російської влади.
Для
запису української мови використовують адаптовану кирилицю
(«гражданка»), зрідка — латинку в різних варіантах. Правила української
мови регулює Національна академія наук України, зокрема Інститут
української мови НАНУ (історія, граматика, лексикологія, термінологія,
ономастика, стилістика та культура мови, діалектологія,
соціолінгвістика), Український мовно-інформаційний фонд НАНУ
(комп'ютерна лінгвістика, словники), Інститут мовознавства ім. О. О.
Потебні НАНУ (українська мова у зв'язках з іншими мовами). Щороку 9
листопада в Україні відзначається День української писемності та мови.
За
традиційною генеалогічною класифікацією, українська мова належить до
східнослов'янської підгрупи слов'янської групи індоєвропейської мовної
родини.Сучасні дослідження, однак, показують, що українська мова у фонетиці та граматиці має більше спільних рис з верхньолужицькою та білоруською мовами (29 спільних рис), нижньолужицькою мовою (27 спільних рис), чеською та словацькою мовами (23 спільні риси), польською мовою (22 спільні риси), хорватською та болгарською мовами (21 спільна риса), сербською та македонською мовами (20 спільних рис), вимерлою полабською мовою (19 спільних рис), словенською мовою (18 спільних рис), ніж з російською (11 спільних рис) — беручи до уваги такі дані, об'єднання української, російської та білоруської мов в одну підгрупу східнослов'янських мов не є науковим.
Найближчою генеалогічно до української є білоруська мова (починаючи з IX — XI ст. обидві мови частково формувалися на спільній діалектній базі — зокрема північна діалектна група української мови брала участь у формуванні розмовної білоруської мови, обидва народи до XVI ст. мали спільну писемну книжну українсько-білоруську мову.
За типологічною класифікацією, українська — флективна мова.
Відмінності від інших слов'янських мов
Українська мова, як окрема слов'янська мова, має численні риси, які зближують або віддаляють її від сусідніх слов'янських мов — польської, білоруської, російської, болгарської та словацької.З точки зору лексики найближчою до української є білоруська мова (84 % спільної лексики), потім польська (70 % спільної лексики), словацька (68 % спільної лексики) та російська мова (62 % спільної лексики). Для прикладу, за своїм лексичним складом англійська мова відрізняється від голландської на 37 %, а шведська від норвезької на 16%.
Свою специфіку мова виявляє на рівні словотворчих моделей і найбільш рельєфно на рівні лексики — т. зв. лексичних українізмів.
На фонетичному рівні українську мову вирізняє:
- найбільша кількість фонем з усіх слов'янських мов — 48; найбільша вокальність — «прозорість», милозвучність; найбільша кількість кореляційних пар м'яких і твердих приголосних звуків;
- чітке розрізнення [ɪ] (на письмі — и) та [i] (на письмі — і) на фонемному рівні.
- послідовно збережено флексії кличного відмінка (на відміну від інших східнослов'янських мов); паралельно використовуються флексії давального відмінка для іменників чоловічого роду (напр.: директор-у, директор-ові);
